5 фактів про Райдужних Єдинорогів

Цьогорічне замовлення жовтого єдинорога з синьої гривкою надихнуло мене на невеличку серію "Райдужних Єдинорогів". Так народилось двійко дівчат Жасмін та Фльор з подружками Краплинкою та Тіккі.

На фото Жасмін та Краплинка

Єдиноріг ручної роботи

Аби ви більше розумілися на цих чудових створіннях, я зібрала два вас

5 фактів про єдинорогів:

1. Єдинороги залюбки їдять квіти та п'ють ранкову росу.

В цьому не може бути сумнівів, бо Фльор та Жасмін увесь час ховались від мене в квітучих деревах, аби підживитись квітневим цвітом. Ці єдинорожки залюбки прикрасять ваш інтер'єр, але все ж таки раджу тримати їх подалі від домашніх квітів, щоб потім не відбирати у дівчат пелюстки!

Единорог ручная работа

2. Перша письмова згадка про Єдинорогів, що датується ІІІ тис. до нашої ери, була знайдена на печатках древніх міст долини Інда. Єдинороги являли собою священний символ того часу.

У Sewn Dreams вперше про Єдинорогів заговорили наприкінці 2014 року в образі Нюші, а потім ще й письмово згадали у казці. З тих пір Єдинороги стали символом майстерні Sewn Dreams та оселились на її печатках, листівках та бірочках.

Единорог под заказ. Unicorn teddy hand made

3. У Середньовічній Європі рогу Єдинорога приписувалися лікувальні властивості від укусів змій та різних хвороб. За фольклорними свідченнями Єдиноріг  своїм рогом очищує воду, отруєну змієм.

У Sewn Dreams Єдинорожки прикрашають оселю, дарують гарний настрій, спонукають до щастя, дозволяють себе тискати, цьомати в носик, дружать з дітками і стають талісманами на здійснення мрій, що автоматично вітамінізує серця оточуючих гарним настроєм, який і є запорукою здоров'я. Тож лікувальні властивості доведені!

Єдиноріг ручна робота під замовлення Sewn Dreams

4. Єдиноріг - це витвір людської уяви та найпопулярніший представник фантастичного зоопарку.

З цим Sewn Dreams сором'язливо, але повністю погоджуються, натякаючи на своє авторство у викрійці та образі.

Єдинорожка від Sewn Dreams

5. І наостанок. Кажуть, що зловити єдинорога практично неможливо, але якщо вже пощастить спіймати, то втримати його можна тільки золотою вуздечкою.

В це повірити дуже важко, бо наших райдужних квітучих Єдинорожок Жасмін та Фльор не потрібно довго вмовляти, вони вже готові відправитись у свої нові домівки, бо полюбляють спілкування, залюбки грають з дітьми і створюють атмосферу затишку в домі.

Ось такі 5 фактів про єдинорогів.

Іграшки виконані з плюшу та бавовни. Ріг та намистини з полімерної глини. Зріст великих іграшок - 32 см, маленькі - 8 см. Іграшка упакована в подарункову коробку. В комплекті йде листівка з авторською казкою про єдинорогів.

Ціна іграшки (велика + маленька) - 1100 грн (35 USD) + пересилка.
Ознайомитись з умовами замовлення можна тут:

P.S. Роботу покажу в галереях  Вдохновение. Апрель

та Рукодельное кафе

Лялечка Оксана з українським колоритом

Мені давно кортіло зробити ляльку в українському стилі, але чомусь до цього образу я рідко зверталась. Хоча в Австрію відправляла цілу п'ятірку Зайчиків-Вуханьчиків, а в США - лялечку-психолога з національним колоритом. Та більше до цієї теми не зверталась, а тут замовлення прийшло надто цікаве, щоб не зачесались руки зайнятися ним. Проте знову спочатку просили портретну ляльку, тож прийшлося вкотре пояснювати, чому мені не цікаві такі образи. Замысть портретності обіграли українську тему, бо дівчина, якій призначалась лялечка як раз щиро любить все, що пов'язано з нашою країною. До речі, на цей раз моя лялька лишилася в Україні, і стала неочікуваним подарунком на День народження для своєї нової матусі зі Львова. Це моя перша робота, що заїхала до улюбленого мною міста! Іменинниця сказала, що ця лялечка стане сімейною реліквією, яку вона передасть своїй донечці, а та, сподіваємось, наступним поколінням. Що ж мене до сліз розчулюють такі слова! Значить не даремно я колись взялась за голку з ниткою, аби піти за покликом серця та подолати упередження у тому, що мої руки не створені для ручної роботи.

Лялька в українському стилі від Sewn Dreams

На жаль, я тільки на фото помітила, що намисто лежить не так як потрібно, але лялечка була спакована, тому вже було не до перефотографувань. Насправді, намисто трохи довше, але трьохрядне. Оксана вирішила одягнути керсетку, розшиту нитками та бісером. Під платтям є нижня спідниця  та панталончики. Так що все по правилам!

До речі, цей тин чекав свого часу цілих два роки. Колись я купувала його на ярмарку, але не знала, куди прилаштувати, аж поки не почала робити цю ляльку. Загалом планувався трохи інший образ. Мені хотілось щось, накшталт, лісової мавки, але Ксюня, як справжня примхлива дівчина, завередувала і захотіла розширити образ.

Лялька в українському стилі від Sewn Dreams

Глечик мені дістався від подруги. Пришлося його трохи підфарбувати, бо напис "Умань" ніяк не хотів змиватись. Так що глечик прибув з найромантичнішого місця України і теж чекав свого часу півроку. Для мене він уособлення домашньої атмосфери та любові, яка ллється рікою в домі, де житиме лялечка.

Підставки мені напиляв знайомий. У мене тепер їх багато. Ще у Оксани є Кобзар з уривком вірша Тараса Шевченка, та я подумала, що він трохи зайвий, тому на фото без нього. Але замовниця дуже просила, тож я зробила мініатюрну книжечку.

Лялька в українському стилі від Sewn Dreams

А насамкінець покажу ще фото минулої лялечки принцеси Анабель з своєю  матусею у день вручення, яку мені надіслали на днях. Її теж дарували на День народження, а жити вона лишилась у Рівному.

Лялька Принцеса Анабель. Про неї ТУТ

Ось така чергова сторінка історії у ляльці, яку я перегорнула та почимчикувала далі до нового замовлення. До речі, воно теж лялькове. Тож згодом покажу і його. До нових зустрічей!

Лялька в українському стилі від Sewn Dreams

P.S. Роботу покажу в галереях  Вдохновение. Апрель

та Рукодельное кафе

Оповідання "І ти пробач..." і перша перемога в літературному конкурсі

Сьогодні Страсна П'ятниця, і зовсім скоро свято Великодня постукає до наших домівок, то ж є нагода поговорити на одвічні теми, що стосуються прощення. А тим більше для цього є ще один привід. 9-го квітня у Черкасах я отримала свою першу літературну відзнаку. В конкурсі "В цей світ прийшли ми недарма" від 4ernetka за оповідання "І ти пробач..." мені присудили друге призове місце. Навіть не висловити словами як мені приємно! Тож сьогодні пропоную познайомитись з конкурсним оповіданням, яке я писала ще наприкінці вересня 2015 року, а доповнювала на початку цього року перед відправкою до жюрі. Нехай у ваших серцях завжди жевріє вогник любові, здатний перетворити будь-які негаразди, образи та смуток на попіл...

І ти пробач…

Присвячується моїй бабусі

То був звичайний день, саме такий, коли яскраве сонце, зазираючи у вікно, розбурхує приспані після зими надії та пророкує хороший настрій із відтінком успішності будь-яких починань. То була пересічна зустріч із діловим акцентом, які щосекунди запалюються вогниками по всій земній кулі, осяюючи її розмовами та співпрацею. Вона не потребувала екстраординарних діалогів та не мала на меті кардинальних змін життєвого сценарію. І насамкінець, то було одне з буденних питань, які щоденно вилітають із вуст людей, очікуючи на просту та зрозумілу реакцію без натяків на філософські роздуми та внутрішню боротьбу. І, звісно, пересічна відповідь у карколомному фіналі… От саме за такими днями й приходять інші, приносячи у своєму кошику оберемок здивувань і рішень, що можуть обтяжити душу.

Червоний ліхтарик запалахкотів у голові. Сигнальна сирена голосно та надривно збирала всі внутрішні сили на нараду, від якої залежала подальша доля кількох людей. Напруга зростала. У таких ситуаціях фінал неможливо передбачити. Це ніби математичне рівняння з багатьма невідомими, якими муштрують мозок старшокласників у школі. До розв’язку таких систем можна йти різними шляхами, але все врешті-решт зводиться до одних і тих самих запеклих безапеляційних суперечок.

- Я це не пробачу! Ні, ні, і ні. Так не можна… Як же тепер довіряти? – безперестанку повторював Розум, відхиляючи одну за однією рятувальні шлюпки прийнятних думок. – Це ж брехня прямісінько у вічі. Так не годиться друзям.

- І що? – говорив Внутрішній Голос, який неначе в кабінеті у психолога намагався вже третю годину поспіль промацати ситуацію, аби обрати подальшу стратегію бойових дій.

- Як що? Ти ще й питаєш?! Я не хочу бачити цю людину. Не хочу довіряти їй. Невже не можна було сказати правду... просто правду… одразу! Якщо я не можу покладатися на неї у таких дрібних питаннях, то годі й думати про щось важливіше. Хіба не на довірі будуються стосунки? – захищався Розум.

- Ти маєш рацію. І що далі? – спокійно та розсудливо розпитував Внутрішній Голос.

- Я не знаю… Яка мені різниця! Мене о-о-оообразили! Розумієш??? – не вгамовувався Розум.

- О, це велика проблема! Я розумію! Ображеному краще жити. Одразу з’являється щось таке, що можна пильнувати, цінувати та викохувати в собі, вирощуючи, ніби кущ троянд, на любовно підготовленій та вдобреній жалем до себе клумбі. Чи не так? – відповідав Внутрішній Голос. - Потроху ти розпухаєш від образи, адже, бажаючи бути поміченою, вона зростає на твоїх же думках, підживлюючись твоїми ж силами. Але той, кому вона адресована, продовжує нахабно ігнорувати її. Ображений, ти стаєш настільки липким, що до тебе залюбки чіпляється задиркувата дратівливість, а пекуча злість опановує душу, заливаючи своїми нечистотами, – продовжував фантазувати Внутрішній Голос.

- Гм… Ти занадто нагнітаєш! Просто ти не розумієш, - ще тримаючи оборону, репетував Розум.

- І от Пан Ображений уже ділиться своїми ріками перегною з близькими та рідними, щедрою рукою обдаровуючи всіх специфічними квітами своєї душі, що, ніби хижі діонеї, захоплюють у полон будь-які добрі наміри, – як справжній адвокат, вів далі свою думку Внутрішній Голос.

- Оооооо! – ще трохи саркастично простогнав Розум і по-дитячому буркнув: 

– Діонеї їдять мух, яка їм справа до тих намірів.

Але й на це опонент мав відповідь:

- Справді! Ніякої. Та будь певний, вони добре хапаються за все, що навколо, не лишаючи шансів на виживання. І ось ти вже не бачиш головного, не бачиш краси… І ти ретельно замальовуєш своє життя…

- Досить! Дооосить з мене!!! – нарешті почав здаватися Розум. - І що ж ти, Мудригелю, пропонуєш?! – капітулюючи, мовив він.

- Пробачення.

- Яке ще про-ба-чення? – роздратовано спитав Розум.

- Те, що дарує ще один шанс.

- Шанс чому? – ніяк не міг второпати суперник.

- Не чому, а кому! – пояснював Голос. - Шанс змінитися, вирости душею, шанс зрозуміти, що є кепсько і в чому є сила внутрішньої краси.

Розум замислився. Буревій швидкоплинних думок занурював його глибше і глибше у спогади. Неначе шухляди у величезній шафі, по черзі висовувались картинки із закарбованими назавжди моментами життя… Ось перші кроки у професійному житті, перші зізнання, омріяна плюшева іграшка, риболовля на річці з татом, дитячі забавки, а ось тут…

Літнє спекотне сонечко пригрівало спину, сухий степовий вітер розвіював волосся, яке весь час лізло у вічі, на боку бовтався літровий емальований кухлик, де на дні червоніли маленькі ягідки.

- Онучко, ти дві у кухлик, а одну в роток складай, - бабця якраз давала настанови із малинозбирання.

Стояв ягідний час, саме такий, коли усяка господиня ретельно обриває налиті сонцем фрукти, щоб зварити з них найсмачніше у світі варення та зігріти родину літнім теплом узимку.

- Бабусю, але ж вони образили мене. Заховали мої капці у пісок, реготали та знущались, поки я їх шукала, - ковтаючи сльози, говорило засмагле та трохи розпатлане шаленим вітром дівчисько.

- А ти їх прости, – як завжди спокійно відповідала бабця.

І було в цьому спокої щось таке, що по краплі наповнювало океан упевненості в таких простих істинах та давало шанс на інше сприйняття будь-якої проблеми.

- Але ж вони наді мною насміхалися! Хіба Вам не жаль мене? Хіба Ви не любите мене? – продовжувало нити дівча.

- Я дуже люблю тебе, моє онучатко. Тому й кажу: Бог учив нас прощати і ти прости. А вони зрозуміють, може, трохи згодом, але обов’язково зрозуміють. У прощенні є спасіння твоєї душі.

Тоді це засмагле дівча із неодмінно збитими колінцями - своєрідним символом літніх сільських канікул, - ще плуталось у поняттях любові та жалю, та й не дуже розумілося на душі з хитромудрими операціями з її спасіння, але вже шукало відповіді на одвічні питання у своїй дитячій манері світосприйняття. І, забувши всі настанови бабці щодо технології збирання ягід, ковтало одну за однією налиту сонцем запашну малину разом із солоними сльозинками, що рясним дощем котилися з сіро-блакитних оченят прямісінько у кухлик. Воно вдихало густе липневе повітря, повне запахами літнього різнотрав’я, з присмаком старечої мудрості, яка неодмінно стане у пригоді в завтрашньому дні.

Ольга Пінчук

Фото Анатолія Матренко (Львів)