четвер, 29 травня 2014 р.

Казка "Смугасте щастя"

Смугасте щастя

Автор: Ольга Пінчук

 У давні-прадавні часи жили-були Єдинороги. Всі, як один, були вони смугасті, та такі смугасті, що аж рябіло в очах від тих смужок. І при цьому бодай двох однаковісіньких смугастиків ви б там і не знайшли. Вони різнилися кольором смужок – помаранчеві, сині, зелені, жовтогарячі; напрямком смужок – чи то згори донизу, чи знизу догори; а траплялись і такі, у котрих смужки бігли справа наліво або навпаки. Вони дуже пишалися своєю унікальністю, а як раділи з того. Бувало забіжать на пагорб, щоб ген усю долину було видно від краю до краю, і як візьмуться стрибати та іржати, що малі діти, а були серед них і досить поважні єдинороги, так би мовити, старійшини. Проте і вони не соромилися радіти життю. Раділи йому просто так, раділи, тому що вони смугастики, тому що Єдинороги, тому що можуть стрибати вище за коней і, звичайно, тому що вони просто є. І так було б завжди, якби не прийшла пані Буденність. Вихором життя закружляла вона їх у своїх обіймах, міцно затягуючи паски. Спочатку через день, а потім вже через два, а далі і зовсім лише раз на місяць стали навідуватись смугастики на свій пагорб, аж поки зовсім про нього не забули. Єдинороги вже не раділи тому, що вони просто є. Вони стали забувати, що радість та щастя живе в них самих, бо там стали поселятись Товариш Поспіх, Господиня Немаючасу та Пан Моглобибутикраще. Ці вельми поважні добродії прийшли до влади в їхніх серцях і встановили свої правила, залишаючи позаду радість простим речам. І от вже щасливими стали вони себе почувати, так би мовити, умовно – якщо стрибну догори дриґом, то трохи пощасливішаю, і так далі і тому подібне. Від таких думок смугастики поступово втрачали свої радісні смужки, аж поки зовсім не перевелися такі Єдинорожки, стаючи дедалі більше одноколірними, одноманітними, дедалі більш схожими один на одного. І від цього вони ще більше сумували, згадуючи минуле та звинувачуючи один одного у тому, що сталося.

Та ось одного дня з’явилася на світ маленька Єдинорожка з невеличкою смугастістю, і назвали її батьки Нюшею. Трішечки смугасті ніжки, вушка і великі зелені оченята, які дивилися на світ з радістю і випромінювали таке щастя та тепло, що хотілося від нього грітися. Нюша помічала, що вона трохи не так виглядає, як інші, та ніяк не могла второпати, чому. Дехто так і прозвав її Чомучка, бо все їй було цікаво. Чому надворі дощ, а на душі сонце? Чому небо синє, а сонечко жовте? Чому настрій рожевий, а мрії блакитні? Чому хмаринка схожа на котика та песика одночасно? Чому, чому, чому…?

казка


Одного разу вона гралася зі своєю бабцею, яка була старезна, як цей світ, але мудра-премудра, як тисяча мудреців. Нюша бавилася з нею на подвір’ї, змушуючи стареньку Єдинорогу стрибати, як та гірська кізка, або гратися у піжмурки. Ховаючись від бабці, Нюша залізла до старої комори, де зберігалося різне приладдя. Ніщо не приваблювало її уваги. Аж раптом, у далекому закутку вона помітила щось дуже яскраве. Маленька Єдинорожка просунула туди носика, підчепила ту річ рогом і витягла її з комори на вулицю.

– Ось, ти де, Нюшо, - гукнула бабця, поспішаючи до онуки.

Нюша з цікавістю розглядала свою знахідку. Це був звичайний собі ляльковий єдиноріг, але з такими ж самими, як у Нюші, смужками по всьому тільцю.
– Бабцю, а чому…
– Нічому, – перебила бабуся онуку, - ходім-но, тобі вже час що-небудь попоїсти.
– Але, бабусенько, моя яснесенька, моя ріднесенька, можна я хоча б візьму цю іграшку з собою! Нехай вона буде моєю подругою Марфушею, я буду з нею гратися, – і подивилась таким поглядом, перед яким не змогла б встояти жодна бабця в світі.

– Добре, бери, але не чомукай мені більше. Годі вже гратись! Час обідати!

Вони пішли до кухні, де бабця ще деякий час поралася, накриваючи на стіл. Вона поглядала на онуку і думала, що, напевно, вже настав час, коли потрібно переповісти їй ту прадавню історію про пагорб… а може й не треба… Вона ж дитя і в неї ще вітер гуляє в голові, а в думках одні чомуки та безтурботні ігри.

Нюша тим часом розглядала свою знахідку. І одне питання не виходило з її голівки: «Чому вона така смугаста? Хіба так буває?». Як же кортіло їй дізнатися цю таємницю. Адже вона такої смугастості ще не бачила у своєму житті, бо ніхто в їхній Долині не був таким смугастим, а її смужки, говорили, пройдуть самі по собі. Дядько лікар стверджував, що таке переростають. Та вона не вірила йому, бо їй ці смужки дуже подобались, хоч і трішки дратували інших.

По обіді бабця, вкладаючи Нюшу спати, прилягла, як завжди, поряд з нею і придрімала. Маленька хитрунка тихенько викрутилася з міцних бабиних обіймів і почимчикувала дізнаватись велику таємницю. Перш за все вона пішла до тієї кімнати, яка давно поросла павутинням і куди, як її не раз попереджали, не можна засовувати свого рога. У приміщенні було темно, як у печері, стояв запах старезності і відчувалося, що тут давно ніхто не копирсався. Нюша почала з того, що відкрила вікна, впустивши через них свіже повітря надії, теплі промінчики сонця та ніжне світло. І що ж вона тут побачила? Меблі, лахміття, різні речі у всіх закутках, здавалось не було жодного вільного клаптика у цій кімнаті, все припало густим шаром пилу.

– Апчхи! – голосно чхнула малеча. – Мабуть, пошуки потрібно починати з генерального прибирання, так завжди вчила матуся, – мовила вона сама до себе.

Взявши ганчір’я, Нюша стала витирати весь той віковий пил. Та він не піддавався, весь час намагався від неї втекти, змушував зупинятися на чхання. Це була нелегка робота.

Вона вже й не раділа з того, що розпочала тут копирсатися, коли почула, як її гукнула бабця. Тож час було бігти, поки не застали на гарячому.

З тих пір Нюша стала постійною гостею загадкової кімнати, хоча бувало, що вона надовго припиняла свої пошуки, адже було нелегко впоратись з таким безладом. Здавалось, нічого не змінюється, і вона ніколи не покінчить з цією роботою.

І Нюша вже стала втомлюватись. Велика сльозинка скотилася по її щоці:

– Яке ж важке шукання! Чому не можна просто спитати «Чому?» і отримати повну відповідь, - вголос міркувала вона.

– Чому ж не можна? Питай, якщо хочеш! – почула Нюша.

З цими словами її нова подружка задріботіла по кімнаті, яка вже починала виблискувати від чистоти.

Нюша від подиву аж присіла, закрила оченята та закрутила головою. Так, вона чула, треба робити, коли щось ввижалося. Проте це точно був не той випадок, бо відкривши очі, вона помітила ту ж саму Марфушу, яка бігала по кімнаті, стрибаючи, наче дикий олень.

– А ти що, жива? – ледь промовила вона від подиву.

– Жива-живісінька! А-аа-ле-гоп! – з цими словами Марфуша підстрибнула і перевернулась у повітрі тричі.

– Я нічогісінько не розумію! Чому… - почала Нюша.

– Знаю-знаю, ти думаєш, чому раніше я не заговорила до тебе. Але ж раніше ти і не запитувала мене ні про що, а ще тут було забагато пилу, в таких умовах я відмовляюсь говорити, – затараторила Марфуша.

– То ти знаєш чому… – знову намагалась розпочати Нюша.

– Від твоїх чомукань у мене голова обертом. Бррррррр, – мовила Марфуша.

– То ж ти стрибаєш і крутишся, наче у цирку, - почала було ображатись Нюша.

– Це ж я від радості! А коли стрибання від радості, то і в голові не паморочиться. Буває легке запаморочення, але якщо відразу почати радіти чому-небудь, то воно проходить. Це вже перевірено! – гордо заявила Марфуша.

– Хм…. А чому ти радієш?

– Ось іди-но сюди, я тобі щось покажу.

З цими словами Марфуша побігла у куток і показала Нюші якусь книжку, що лежала під старезною шафою. Нюша дістала її та взялась розглядати знахідку. Як виявилось, це був альбом з фотографіями. Зі світлин на неї дивились єдинороги, всі як один смугасті, але різні-різні – у одних смужки згори донизу, а у інших навпаки. Гортались сторінки, і було таке відчуття, що є тут те, що вона давно шукала, те, що втратили давно-давно… І ось вона вже десь на галявині, де цвітуть волошки, пахне медовим цвітом. Бджілки весело наспівують свою бджолину пісеньку та працюють, не покладаючи крилець. Від галявини виднілась стежка вглиб лісу, і Нюша вирішила триматись її. Все одно потрібно було кудись вирушати, адже це була незнайома місцина, і їй було цікаво дізнатись про неї якнайбільше. Спочатку йти було легко. Стежина була широка, грайливе сонечко стрибало з гілки на гілку, неначе вказувало напрямок, та згодом з’явились кущі з цупкими репяхами, що так і чіплялись до маленької Нюші. Колючі гілки не давали змоги йти далі. Нюша розгубилась. Вона намагалась повернути назад, та кущі вже закрили їй хід. Маленька Єдинорога розплакалась, аж тут почувся свист та дикий регіт.

– Гей, ми так з тобою нікуди не потрапимо! – весело загукала Марфуша і вилізла із сумочки Нюші.

– Ой, яка я рада тебе бачити, – ще трохи рюмсаючи промовила Нюша. - А куди ми з тобою йдемо? І як ти тут опинилась, я ж була одна?

– Я завжди поруч! – хитро і з гордістю мовила подруга. – А йдемо ми, звичайно, на пагорб. Що за дивне питання?!

– Пагорб??? Який ще пагорб? Я додому хочу! – запхинькала мала.

– Ну, то йди собі, а я маю намір на пагорб потрапити. Я вже як щось задумаю, то не відступлюся!

Нюша зовсім розгубилась, адже додому вона не знала як потрапити, і залишалось тільки йти вперед. А куди? На пагорб?

– А як же ми потрапимо на пагорб? – спитала вона.

– Дуже просто! Треба йти прямо, потім трохи ліворуч, а потім, мабуть, буде праворуч, а далі знову прямо, там вже спитаємо у когось, – впевнено сказала Марфуша.

– Гарний план, проте я не впевнена, що тут є той, у кого можна щось спитати. Ми ж в справжнісіньких хащах!

– З таким настроєм ми недалеко зайдемо. Проте, якщо ти не хочеш іти на пагорб, то я піду сама, – сказала Марфуша.

– Ні-ні, я іду, – злякалась Нюша.

І заходилась рогом розкидати гілля, а Марфуша йшла за нею, бо вирішила, що занадто мала для таких великих справ. Проте вона може звеселяти свою подругу, адже звеселяння – це дуже важлива штука в дорозі, навіть важливіша за прокладання шляху. Тож вона завзято наспівувала пісеньку та грайливо розмахувала хвостиком. А у Нюші з оченят котилися сльози, їй так хотілось повернутись у рідну домівку до бабці, що вона ладна була більше ніколи в житті не чомукати. Проте плакати Нюша теж довго не могла, і стала прислухатись до пісеньки її новоспеченої подруги:

Дива існують і це факт,
Проте ти в них не віриш,
Але вже скоро буде так,
Коли ти думку зміниш!

Тоді блакитним стане слон,
А ліс весь темно-синім,
І вдарять бджоли у бубон,
Десь там на небі срібнім!

І буде щастя через край,
Веселощів теж купа,
Чарівним стане водограй,
Якщо відкриєш вуха!

Про вуха Нюші сподобалось найбільше, тож вона навіть стала ними радісно крутити, мимоволі заряджаючись веселощами від Марфушиної пісні. Єдинорожка і незчулась, як хащі закінчились, і подруги опинились на пагорбі, з якого було видно усю долину. Від того краєвиду перехоплювало подих, а серце переповнювалось радістю. Нюша потроху починала розуміти, що ось воно те, про що вона так довго мріяла і що так довго шукала. Вона назвала його смугастим щастям, адже шлях до нього був занадто смугастим, то важким, то легким. Вона захотіла було поділитись своїм відкриттям з Марфушею, озирнулась…

– Нюшо, Нюшо, прокидайся, онучко, – тихенько мовила бабця, потріпавши малечу за гривку.

Нюша розплющила оченята. На підлозі лежав фотоальбом, а поряд стояла її подруга Марфуша. Проте вона була зовсім іграшкова, і вже не наспівувала пісеньок, та це не засмутило маленьку шукачку, адже їй не терпілося поділитись своїми пригодами з бабцею. І вона розпочала переповідати їй про все, що сталося з нею, а бабця таємниче усміхалась своїй улюбленій онуці.

Так до долини Єдинорогів повернулось щастя, а з ним поступово і смугастість. З тих пір пригоди Нюші і Марфуші переповідають із вуст в вуста.


казка
Єдинорог Нюша з подругою Марфушею




Замовити іграшку із казки можна тут:



понеділок, 26 травня 2014 р.

Свадебные зайки "Чернично-розовые мечты"


Мои новые ребятки, сделанные под заказ. Зайчики Влюбляшки "Чернично-розовые мечты".
Костюм жениха черничного цвета, отстрочен нитью цвета айвори и декорирован пуговичками. Модный образ дополняют бутоньерка и шейный платок нежно-розового цвета в тон к декору невесты, которая принарядилась в кружевное платье А-силуэта цвета айвори. Парочка выполнена под заказ по описанию свадебных нарядов заказчиков.
Рост 27 см (по желанию можно менять). Отправились в Саратов.

неділя, 25 травня 2014 р.

Сиреневые мечты - текстильные буквы, подушки сердечки и свадебные зайцы


Эх, сирень.... эх, лаванда.... Надолго я срослась с этим цветом ) В психологии это цвет мечты, загадки, цвет с налетом таинственности, нестандартности и эксцентричности. Это цвет будущего и креативности. Вот с таким цветом получилось у меня вплотную соприкоснуться, сначала в февральских зайках под деревцем семейным, потом в апрельских, а теперь в майских повторных. Да, что тут говорить, показывать нужно. Вот тут все ребята в сборе и подушки, и игрушки ) Они уже уехали к своей хозяйке в Москву. Итак, текстильные буквы-подушки, подушки сердечки и свадебные игрушки зайцы.


Свадебные зайцы и текстильные буквы-подушки ручной работы


Теперь обо все по порядку. Подушки-буквы размером 30 на 35 см. С одной стороны горошковые, с другой - однотонные. С обеих сторон украшены хлопковым кружевом. У буквы Н (первая буква имени невесты) с однотонной стороны бантик для придания девочкового виду и декора, естессссна )

Текстильные буквы - подушки ручной работы

Текстильные буквы - подушки ручной работы


Текстильные буквы - подушки ручной работы


Сердечки размером 35 на 35 (темное, жениховое), и 25 на 25 (светлое, невестино). С однотонной стороны украшены бантиком, а по периметру - хлопковым кружевом. Свадебные игрушки зайки - это повтор февральской версии с небольшими дополнениями. Добавились реснички и фата у невесты, изменился букет. Все остальное по желанию заказчицы оставили без изменений. Рост заек 27 см.


Свадебные зайцы ручной работы


А чтобы увидеть как зайчики и подушки полюбились своим новым хозяевам предлагаю перейти по ссылке - Свабедные зайцы и текстильные буквы-подушки со своими хозяевами

четвер, 22 травня 2014 р.

Моя работа в коллекции на Ярмарке Мастеров

Сегодня в уже весьма сонном, но очень слонно-довольном (т.е., аки Его Величество Слон)состоянии хочу похвастаться тем, что мои работы попали в две коллекции на Ярмарке Мастеров. Сначала сиреневые свадебные зайки:
А сегодня в коллекцию заек попали мои мандароновые свадебные ребята Тиша и Тоша:
Это конечно, еще не работа дня, но все же моему довольству нет предела. Пойду надувать щеки и бережно раскладывать их по квартире )) (Папа раньше говорил про особо важничающих субъектов: "щеки так надул, что пройти негде")

субота, 17 травня 2014 р.

Листи, твори, казки та вдячність

Великі сльозинки капали з очей, текли по щокам, наче струмочки... Від власного рюмсання ставало гірко на душі...  "То ти поставила питання? Постав питання і дай обґрунтовану відповідь." - чути  рідний голос. Яке ж питання, якщо грайливе сонечко навмисне зазирає у вікно, і неначе зазиває на вулицю,  якщо біля дверей стоїть Пані Лінька зі своїм другом Нехочу Небудовичем, якщо.... Проте виходу немає, сльози витираються, ставляться питання, даються відповіді,  правиться написане, і вже чути, що таке може бути прийнятним, зникає гіркота та сум, життя знову грає на сопілці свою веселу пісеньку... І так по колу, ну, не кожен раз, а через раз )


Так мене вчила мама писати твори у школі. Я була, наче та миша, що колеться, плаче, але продовжує їсти кактус. Чомусь я рідко хотіла їх писати, але хотіла писати. Трохи дивно звучить, проте це так. Я хотіла писати не те, що  просили, та не знала, що саме. Хотіла і не писала, крім десяти листів подругам на місяць (тоді ми ще переписувались звичайною поштою, а листи писались від руки, акуратно вкладались в гарненько підписані конверти, слинились (може хтось і інакше робив, а я так ;)) та заклеювались, швиденько відносились у поштову скриньку, а далі було трепетне чекання відповідей... Тепер листів не пишу, не враховуючи парочку оформлених в листівку, як супроводження подарунку друзям, що живуть у інших містах... Соцмережі, мобільні телефони, скайпи, вайбери увійшли в наше життя. Тепер пишу сценарії до свят, які потім ми самі з чоловіком і проводимо. А ще казки... Півроку назад перша народилась.  Про що вони? Про іграшки ) А далі не буду говорити, краще буду поступово показувати.


Дякую тобі, мамусю, за те, що мала величезне терпіння та бажання вчити мене, перевіряти кожну кому, кожну букву, і спонукати мене до того аби бути краще... 


пʼятниця, 16 травня 2014 р.

Домовенок Кузя (обновления)

Домовята очень популярны. Еще зимой мне заказали домовенка для маленькой девочки, и тогда я озадачилась стойкость краски в условиях шаловливых детский рученок, которые так и норовят засунуть товарища Кузякина под кран, к примеру ) В мультике-то Кузя купается, значит для него это полезно :))) И тогда я первый раз попробовала вышивку личика, но забыла сфотографировать. Теперь показываю очередного домовенка Кузю.



Есть в наличии.

понеділок, 12 травня 2014 р.

Дабл крестная ;)

Месяц май для меня уж очень получился  крестильный )) Теперь я - дабл крестная :) Я уже показывала стих, который я придумала для крестницы и рассказывала, кем я себя вижу в этой роли. А сегодня на очереди стишок в честь такого светлого праздника моего маленького крестника.

Крестнику

Ко мне во сне ты приходил,
Наверно, очень скоро будешь!
И тучку, как подушку взбил,
Сказал: «Поздней разбудишь».


И вот желанный день настал,
когда на свет ты появился
Тебя весь мир здесь очень ждал
И наконец-то ты родился.

Пред Богом за тебя в ответе,
хочу его я попросить
Здоровья крепкого на свете
И, чтоб умел ты всех любить!

Тебе прошу, мой милый кроха,
Удачи, счастья даровать
Еще огромной силы духа
Чтоб мир волшебный познавать!

Себе же я прошу смиренья,
И если нужно рядом быть,
Как фея, исполнять желанья
И душу нежную хранить!



19 апреля 2014 г.

Люблю моих малышат!

понеділок, 5 травня 2014 р.

Как я крестной стала

Крестная, кто же она? Для меня это образ доброй феи-помощницы из сказки про Золушку... образ того, кто в трудную минуту будет рядом, если нужно, того, кто даже и в легкую минуту поддержит, и, возможно, даст дельный совет. Для меня - это пример, и прежде всего, духовный пример. И я бы хотела такой быть, во всяком случае я очень постараюсь, потому что на днях я крестила свою первую девочку, а уже на этих выходных буду крестить мальчика.

 Не передать словами, то трепетное чувство, когда тебе передают в руки маленький комочек счастья, который внимательно на тебя смотрит, впервые видя тебя, а потом расплывается в улыбке! Не передать словами, то возрастающее чувство ответственности, за эту маленькую кроху с огромной чистой душой...

Но, о чем это я? Я же хотела показать стих, который написала для маленькой принцессы-крестницы. Вы в курсе, что я пишу стихи?? Потому что я нет )))) Вернее была не в курсе, теперь потихоньку привыкаю, вот хожу по квартире, декламируя:
"Я поэт - зовусь Незнайка, от меня вам балалайка" ))))

Но, это я так к слову,  вот мой второй в жизни стих, так что не судите строго мое начинающее рифмоплетство ;) Кстати, помогал править муж, как и с игрушками, все, что я пишу проходит через его уши и руки )) Он мой первый и самый верный читатель, мой самый строгий и справедливый редактор, и мой самый лучший помощник!

Крестнице


Ангелочком маленьким
Ты на землю к нам пришла!
Как цветочек аленький,
Ты мила и хороша!

Ждала встречи я с любовью,
Дни текли в календаре.
Тебе сердце я открою,
Стану другом я тебе!

За тебя теперь в ответе,
Буду Бога я молить,
Чтоб твой путь был чист и светел,
Что еще могу просить?

Попрошу тебе, родная,
Много радостных деньков,
Чтобы ночь тебе шальная,
Подарила добрых снов!

А себе же под подушку
Волшебства я попрошу!
Для тебя, моя девчушка,
Чудо сотворить хочу!

А еще здоровья, счастья,
Я побольше закажу,
И со сказкой, и мечтою
Я навеки подружу!


18 Апреля 2014
Для крестника стишок см. тут