субота, 17 травня 2014 р.

Листи, твори, казки та вдячність

Великі сльозинки капали з очей, текли по щокам, наче струмочки... Від власного рюмсання ставало гірко на душі...  "То ти поставила питання? Постав питання і дай обґрунтовану відповідь." - чути  рідний голос. Яке ж питання, якщо грайливе сонечко навмисне зазирає у вікно, і неначе зазиває на вулицю,  якщо біля дверей стоїть Пані Лінька зі своїм другом Нехочу Небудовичем, якщо.... Проте виходу немає, сльози витираються, ставляться питання, даються відповіді,  правиться написане, і вже чути, що таке може бути прийнятним, зникає гіркота та сум, життя знову грає на сопілці свою веселу пісеньку... І так по колу, ну, не кожен раз, а через раз )


Так мене вчила мама писати твори у школі. Я була, наче та миша, що колеться, плаче, але продовжує їсти кактус. Чомусь я рідко хотіла їх писати, але хотіла писати. Трохи дивно звучить, проте це так. Я хотіла писати не те, що  просили, та не знала, що саме. Хотіла і не писала, крім десяти листів подругам на місяць (тоді ми ще переписувались звичайною поштою, а листи писались від руки, акуратно вкладались в гарненько підписані конверти, слинились (може хтось і інакше робив, а я так ;)) та заклеювались, швиденько відносились у поштову скриньку, а далі було трепетне чекання відповідей... Тепер листів не пишу, не враховуючи парочку оформлених в листівку, як супроводження подарунку друзям, що живуть у інших містах... Соцмережі, мобільні телефони, скайпи, вайбери увійшли в наше життя. Тепер пишу сценарії до свят, які потім ми самі з чоловіком і проводимо. А ще казки... Півроку назад перша народилась.  Про що вони? Про іграшки ) А далі не буду говорити, краще буду поступово показувати.


Дякую тобі, мамусю, за те, що мала величезне терпіння та бажання вчити мене, перевіряти кожну кому, кожну букву, і спонукати мене до того аби бути краще...