Сьогодні Страсна П'ятниця, і зовсім скоро свято Великодня постукає до наших домівок, то ж є нагода поговорити на одвічні теми, що стосуються прощення. А тим більше для цього є ще один привід. 9-го квітня у Черкасах я отримала свою першу літературну відзнаку. В конкурсі "В цей світ прийшли ми недарма" від 4ernetka за оповідання "І ти пробач..." мені присудили друге призове місце. Навіть не висловити словами як мені приємно! Тож сьогодні пропоную познайомитись з конкурсним оповіданням, яке я писала ще наприкінці вересня 2015 року, а доповнювала на початку цього року перед відправкою до жюрі. Нехай у ваших серцях завжди жевріє вогник любові, здатний перетворити будь-які негаразди, образи та смуток на попіл...
І ти пробач…
Присвячується моїй бабусі
То був звичайний день, саме такий, коли яскраве сонце, зазираючи у вікно,
розбурхує приспані після зими надії та пророкує хороший настрій із відтінком
успішності будь-яких починань. То була пересічна зустріч із діловим акцентом, які
щосекунди запалюються вогниками по всій земній кулі, осяюючи її розмовами та співпрацею.
Вона не потребувала екстраординарних діалогів та не мала на меті кардинальних
змін життєвого сценарію. І насамкінець, то було одне з буденних питань, які щоденно
вилітають із вуст людей, очікуючи на просту та зрозумілу реакцію без натяків на
філософські роздуми та внутрішню боротьбу. І, звісно, пересічна відповідь у
карколомному фіналі… От саме за такими днями й приходять інші, приносячи у своєму
кошику оберемок здивувань і рішень, що можуть обтяжити душу.
Червоний ліхтарик запалахкотів у голові. Сигнальна сирена
голосно та надривно збирала всі внутрішні сили на нараду, від якої залежала
подальша доля кількох людей. Напруга зростала. У таких ситуаціях фінал
неможливо передбачити. Це ніби математичне рівняння з багатьма невідомими,
якими муштрують мозок старшокласників у школі. До розв’язку таких систем можна йти різними шляхами, але все врешті-решт зводиться
до одних і тих самих запеклих безапеляційних суперечок.
- Я це не пробачу! Ні, ні, і ні. Так не можна… Як же тепер довіряти? –
безперестанку повторював Розум, відхиляючи одну за однією рятувальні шлюпки
прийнятних думок. – Це ж брехня прямісінько у вічі. Так не годиться друзям.
- І що? – говорив Внутрішній Голос, який неначе в
кабінеті у психолога намагався вже третю годину поспіль промацати ситуацію, аби
обрати подальшу стратегію бойових дій.
- Як що? Ти ще й питаєш?! Я не хочу бачити цю людину. Не
хочу довіряти їй. Невже не можна було сказати правду... просто правду… одразу!
Якщо я не можу покладатися на неї у таких дрібних питаннях, то годі й думати
про щось важливіше. Хіба не на довірі будуються стосунки? – захищався Розум.
- Ти маєш рацію. І що далі? – спокійно та розсудливо розпитував Внутрішній
Голос.
- Я не знаю… Яка мені різниця! Мене о-о-оообразили! Розумієш??? – не
вгамовувався Розум.
- О, це велика проблема! Я розумію! Ображеному краще жити.
Одразу з’являється щось таке, що можна пильнувати, цінувати та викохувати в
собі, вирощуючи, ніби кущ троянд, на любовно підготовленій та вдобреній жалем
до себе клумбі. Чи не так? – відповідав Внутрішній Голос. - Потроху ти розпухаєш
від образи, адже, бажаючи бути поміченою, вона зростає на твоїх же думках,
підживлюючись твоїми ж силами. Але той, кому вона адресована, продовжує нахабно
ігнорувати її. Ображений, ти стаєш настільки липким, що до тебе залюбки чіпляється
задиркувата дратівливість, а пекуча злість опановує душу, заливаючи своїми
нечистотами, – продовжував фантазувати Внутрішній Голос.
- Гм… Ти занадто нагнітаєш! Просто ти не розумієш, - ще тримаючи
оборону, репетував Розум.
- І от Пан Ображений уже ділиться своїми ріками перегною
з близькими та рідними, щедрою рукою обдаровуючи всіх специфічними квітами
своєї душі, що, ніби хижі діонеї, захоплюють у полон будь-які добрі наміри, – як
справжній адвокат, вів далі свою думку Внутрішній Голос.
- Оооооо! – ще трохи саркастично простогнав Розум і
по-дитячому буркнув:
– Діонеї їдять мух, яка їм справа до тих намірів.
Але й на це опонент мав відповідь:
- Справді! Ніякої. Та будь певний, вони добре хапаються
за все, що навколо, не лишаючи шансів на виживання. І ось ти вже не бачиш
головного, не бачиш краси… І ти ретельно замальовуєш своє життя…
- Досить! Дооосить з мене!!! – нарешті почав здаватися
Розум. - І що ж ти, Мудригелю, пропонуєш?! – капітулюючи, мовив він.
- Пробачення.
- Яке ще про-ба-чення? – роздратовано спитав Розум.
- Те, що дарує ще один шанс.
- Шанс чому? – ніяк не міг второпати суперник.
- Не чому, а кому! – пояснював Голос. - Шанс змінитися,
вирости душею, шанс зрозуміти, що є кепсько і в чому є сила внутрішньої краси.
Розум замислився.
Буревій швидкоплинних думок занурював його глибше і глибше у спогади. Неначе
шухляди у величезній шафі, по черзі висовувались картинки із закарбованими
назавжди моментами життя… Ось перші кроки у професійному житті, перші зізнання,
омріяна плюшева іграшка, риболовля на річці з татом, дитячі забавки, а ось тут…
Літнє спекотне сонечко
пригрівало спину, сухий степовий вітер розвіював волосся, яке весь час лізло у
вічі, на боку бовтався літровий емальований кухлик, де на дні червоніли
маленькі ягідки.
- Онучко, ти дві у кухлик, а одну в роток складай, -
бабця якраз давала настанови із малинозбирання.
Стояв ягідний час,
саме такий, коли усяка господиня ретельно обриває налиті сонцем фрукти, щоб
зварити з них найсмачніше у світі варення та зігріти родину літнім теплом узимку.
- Бабусю, але ж вони образили мене. Заховали мої капці у
пісок, реготали та знущались, поки я їх шукала, - ковтаючи сльози, говорило
засмагле та трохи розпатлане шаленим вітром дівчисько.
- А ти їх прости, – як завжди спокійно відповідала бабця.
І було в цьому спокої щось таке, що по краплі наповнювало
океан упевненості в таких простих істинах та давало шанс на інше сприйняття
будь-якої проблеми.
- Але ж вони наді мною насміхалися! Хіба Вам не жаль
мене? Хіба Ви не любите мене? – продовжувало нити дівча.
- Я дуже люблю тебе, моє онучатко. Тому й кажу: Бог учив
нас прощати і ти прости. А вони зрозуміють, може, трохи згодом, але обов’язково зрозуміють. У прощенні є спасіння твоєї душі.
Тоді це засмагле дівча із неодмінно збитими колінцями - своєрідним символом
літніх сільських канікул, - ще плуталось у поняттях любові та жалю, та й не
дуже розумілося на душі з хитромудрими операціями з її спасіння, але вже шукало
відповіді на одвічні питання у своїй дитячій манері світосприйняття. І, забувши
всі настанови бабці щодо технології збирання ягід, ковтало одну за однією
налиту сонцем запашну малину разом із солоними сльозинками, що рясним дощем
котилися з сіро-блакитних оченят прямісінько у кухлик. Воно вдихало густе липневе
повітря, повне запахами літнього різнотрав’я, з присмаком
старечої мудрості, яка неодмінно стане у пригоді в завтрашньому дні.
Ольга Пінчук
 |
| Фото Анатолія Матренко (Львів) |
Немає коментарів:
Дописати коментар